та вiдчепися ти вiд мене як ти бiсиш хрюкни
Онлайн чтение книги Сватовство на Гончаровке
ДЕЙСТВИЕ ПЕРВОЕ
Улица на Гончаровке. Вдали видна Холодная гора.
ЯВЛЕНИЕ ПЕРВОЕ
Прокип (врасхмель, выходит из своего двора без пояса и шапки, свиту несет на плече и поет):
Спить жінка, не чує,
Що мужик її мандрує.
Я тим часом одягнуся
Та на вольну заберуся,
Хоч немає ні алтина,
Як заставлю я свитину,
То і вип’ю четвертину,
О, та мудра ж і сивуха!
Чорта й жінки не боюся,-
(Крадется чрез театр.)
Одарка (выходит из избы, не выходя со двора). А куди-то вже потяг, йолопе? Чи то вп’ять на вольну? Вернися лишень сюди!
Прокип (с неудовольствием, в сторону). От чортова доглядачка! Таки і вздріла! (Кричит ей с досадою.) Чого там вертатися? Ніколи!
Одарка. Яке там ніколи припало? Вернися, бузовіру!
Он се не слушает, она ему грозит кулаками.
Вернись, кажу тобі, вернись! Чи хоч, щоб за патли вп’ять притягла?
Он хочет идти; она, разозлясь, выбегает из-за ворот и кричит.
Вернись, вернись, вернись!
Прокип (с досадою возвращается). Тадже і вернувсь! Ну, чого там так пильно припало?
Одарка. А кажи, куди було помандровав?
Прокип (все с сердцем). Та де тобі помандровав? Тільки хотів було йти до шевця, щоб чобіт залатав.
Одарка. Яке тепер латання? Неділенька свята; забув єси, католиче? Чи з глузду спився? Ще добрі люди і з церков не повиходили, а ти вже і на вольну швандяв? Знаю я тебе! оце було б так, як позавчора: п’ятінка свята, люди ні рісочки у рот не беруть, а він на вольній, та так впився, що не зміг і додому дійти. Ввалився у провалля оттам, на Холодній горі, та й спав цілу піч. Ще то навдивовижу, як тебе москалі не обідрали? Чи то ж не стид та й не сором? Гай-гай! Побила мене лиха година та нещаслива! Занапастила я свою головоньку з таким п’яницею! Тільки б йому по вольним і шлятись!…
Прокип. Оттак пак! А чому вольну зробили далеко? Постановили б її ось тут, па нашій вулиці, так би я випив та й додому потрапив би, а то біда! їдеш, ідеш, поки до тієї вольної дійдеш!
Одарка. А, дурний та божевільний! А про те не кажеть, що нащо б то пити? Ось коли б кабатчики та відмежували б геть по Залютин, то-то б я спасибі сказала!
Прокип. Холодком і туди недалеко. Аби б туди дійти, а то й байдуже!
Одарка. Бач, п’яниці море по коліно! Він знай свої товче! Я тобі гожу, пащо ти п’єш? Чи мало ти худоби пропив? Був хазяїн як хазяїн; були волики, була й коровка. Була й одежа, неначе у якого міщанина; усе позбував, усе попропивав, звівся нінащо. Одним одна свитина, а пояса і шапки катма!
Прокип. Брешеш-бо, не усе попропивав: шапка і тепер цілісінька у тебе у скрині, а пояс застановив.
Одарка. А бодай тебе заставляла трясця та болячка! Нащо ти заставляв?
Прокип. Оттак пак! Чи я ж винен, коли шинкар набор не дає?
Одарка. Та нащо ти п’єш?
Прокип. Але, нащо! Шинкар дуже до мене добрий, хоч опівночі прийду, то й відчиня; та таки і горілка не розведена. Вже пак до кабатчиків не піду. Та нащо і горілку вигадали, коли її не пити? Якби її не було на світі, то я б і не пив. Тогді б послухав тебе.
Одарка. Ох, моя головонько бідна! Що мені з п’яницею робити? Усе одно товче: усе пить та пить. А за що вже і пити? Коли б не своїми бубликами торговала, то досі усі б з голоду попухли! Який мене гаспид поніс за сього п’яницю? Була козир-дівка: чи на вулиці, чи у танцях, чи в дружках, чи у колядці,– усім була голова; на жарти, на скоки,– усім була приводниця! А й казала покійній матері: «Не віддавай мене, мамо, за мужика, за хлібороба; я собі дівка не проста: мій дідусь та був на Іванівні попом; та його мати – що вона против мене? Вона сластьоним торговала, а я собі бублейниця, та ще й перва по базарю. Старша сестра за школяром, може, й за мене лучиться панич з правленія». Так-таки іди та іди! От же і пішла; от і живу! Люди у щасті та у багатстві і не чують, як живуть; а я занапастила себе. Де мої молодії літа? Де моя дівичая краса? Усе заїв оцей п’яниця, шибеник, харцизяка, воло… (Увидев, что Прокип между тем все тихо пробирался и чуть было не ушел, бежит за ним.) А куди-то, куди? Тривай лишень! (Тащит его из-за кулис за чуб.) Ось так же, коли честю не слухав.
Чи я ж тобі не говорила?
Чи я ж тобі та не веліла?
І на вольну не ходив?
Пусти ж мене прогулятись,
Одарка (толкая его во двор и затворяя ворота),
Ой, тут гуляй, мій миленький!
Мов той цуцик кривенький,
І нікуди не втікай!
Та тут же я скучатиму,
Усім, усім казатиму:
Била, била і товкла!
Не брешу я, не брешу:
Била жінка і товкла.
Брешеш, брешеш, песька донько,
Била мене і товкла.
Брешеш, брешеш, вражий сину!
Я не била, не товкла.
Потягла я за чуприну,
Тільки страху задала.
Одарка. Сиди, сиди собі там, мандрований цуцику! Та й гляди: ось тільки хоч ногою вийдеш, то не побоюся гріха, битиму, кажу тобі, що битиму. Коли б мені знати, як то у панів бува? Адже розказовала клюшниця оттого пана, що у великих хоромах з зеленим верхом живе, так, каже, пані так над паном вередує, що і крий боже! І чого б то не забажала – чи мочених кисличок, чи німецьких медяничків, чи якої хустки або одежі, то усе і є; хоч опівночі забажа чого, то усе їй і поставля, і без її волі з хати не іде. Через що-небудь же вона так їм овладала? Вже ж не приходиться жінці мужика бити; хіба у панів така мода? А дуже б добре було, якби ми по-панськи вередовали над мужиками!
ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ
Те же и Кандзюба.
Кандзюба. Дай боже день добрий! З неділею будьте здорові.
Одарка. Спасибі, будьте і ви здорові. Як ся маєте?
Кандзюба. Та до якого часу ще б то і не теє.
Одарка. А ваші за-харківці, чи усі живі?
Кандзюба. Та вже нашим захарківцям така прийшла біда, що й сказати не можна.
Одарка. А що там за біда?
Кандзюба. Там таких салдатів найшло, що й сказати не можна! Таки що вулиця, то й салдат на кватері. Видимо-невидимо! Аж тридцятеро їх, кажуть, прийшло. Така біда! А старий ваш дома?
Одарка. Та через силу дома. Оце тільки спинила мандровати.
Кандзюба. А куди ж то?
Одарка. Та ви знаєте його натуру? Йому ні праз-ника, ні неділеньки; усе б йому швандять по шинкам.
Кандзюба. Ось, знаєте, що я вам посовітую: така була в мене перша жінка, п’яниця иепросипениа. От же я її і повіз до знахура; він і дав їй якоїсь води та й побожився, що вже, каже, не буде більше пити. Що ж? мабуть би, і перестала, та не до горілки їй було; пробі кричала, що у животі пече, та до вечора і вмерла. Ось повезіте лишень і ви по знахурам, то й вам таке щастя буде.
Одарка. Та я ж возила і де то вже не була! Була і у Тишках, була і у Деркачах, об правій середі аж у Водо л агу їздила; так що ж? Усі ув один голос кажуть: «Починено та й починено». Та, спасибі, вже ув Островерхівці ворожка, так та заочі відгадала; каже, що любощів давано, та, не вміючи, переборщили. А хто ж то й дав, так навдивовижу! Каже, дала йому чорнява молодиця, а в неї хата з немазаним верхом. От як у воко уліпила! Чи знаєте Грициху, старого Пискавки невістку? Вона, вона йому починила! Адже ж сама чорнява, та й верх на хаті немазаний. Я ще її, падлюку, буду позивати, щоб не відбивала мужика. Ну, одже ж то ворожка і дала мені зілля та й каже: «Звари та й дай йому якраз на молодику, у глуху північ, як перші півні заспівають», а я, собі на лихо, чи проспала, чи так на мене наслано, що первих півнів не почула та дала, як другі заспівали. Що ж: як випив, як зскоче, як дерне з хати, та на вулицю; а там як чкурне, так аж ляпотить, та й поченчиковав аж на Косолапівку. Пив, пив, три дня там пив, усе з себе попропивав. Вже сама знайшла та насилу додому доволокла. Та від того часу ще гірш п’є. Та вже хіба крадькома вирветься, а то, як того цуцика, на верьовці держу.
Кандзюба. Де ж він тепер?
Одарка. Оттам заперла, нехай висидиться.
Прокип (за воротами поет). Била жінка мужика, за чуприну взявши…
Кандзюба. Бач, де обізвався! Здоров, приятелю; а ходи-ке сюди!
Прокип. Рада б душа в рай, так гріхи не пускають… Як жінка скаже.
Кандзюба (Одарке). Випустіть-бо його, будьте ласкаві. Маю до вас діло.
ЧИТАТЬ КНИГУ ОНЛАЙН: Опудало
НАСТРОЙКИ.
СОДЕРЖАНИЕ.
СОДЕРЖАНИЕ
Ленка мчала вузькими, химерно горбатими вуличками містечка, нічого не помічаючи на своєму шляху.
Повз одноповерхові будинки з мереживними фіранками на вікнах і високими хрестами телеантен – угору.
Повз довгі огорожі та ворота з котами на карнизах і злими собаками біля хвірток – униз.
Куртка нарозхрист, у очах відчай, з губів злітав майже нерозбірливий шепіт:
– Дідусю. Любий. Поїдьмо! Поїдьмо! Поїдьмо. – Вона схлипувала на ходу. – Назавжди. Від злих людей. Нехай вони гризуть одне одного. Вовки. Шакали. Лисиці. Дідусю.
– Ото ненормальна! – кричали їй навздогін люди, яких вона майже збивала з ніг. – Летить, наче мотоциклетка!
Ленка збігала вгору вулицею одним подихом, немов брала розгін, щоб злетіти в небо. Вона й насправді хотіла б зараз же злетіти над цим містечком – і геть звідси, геть! Кудись, де чекали на неї радість і заспокоєння.
Потім стрімголов скочувалася вниз, ніби хотіла зітнути собі голову. Вона й насправді здатна була на будь-який відчайдушний вчинок, не шкодуючи себе.
Подумати тільки, що ж вони з нею скоїли! І за віщо?!
Ленчин дід, Микола Миколайович Безсольцев, уже кілька років мешкав у власному будинку в старому російському містечку на березі Оки, десь між Калугою і Серпуховом.
Це було містечко, яких на нашій землі залишилося всього кілька десятків. Йому було понад вісімсот років. Микола Миколайович добре знав, високо цінував і любив його історію, що немов жива поставала перед ним, коли він блукав вуличками, крутими берегами річки, мальовничими околицями зі стародавніми курганами, порослими густими чагарями жимолості та березняком.
Містечко за свою історію пережило не одне лихоліття.
І Вітчизняна війна 1812 року зачепила містечко своїм гострим кутом. Армія Кутузова тоді перетнула його валкою солдатів та біженців, повозів, коней, легкою і важкою артилерією з усілякими мортирами та гаубицями, з запасними лафетами й польовими кузнями, перетворивши й до того погані місцеві дороги на суцільне місиво. А потім цими ж дорогами російські солдати з неймовірною, майже нелюдською відвагою, не шкодуючи життя свого, вдень і вночі, без передиху гнали змучених французів назад, хоч зовсім було незрозуміло, звідки тільки взялася сила в них після такого довгого відступу, голоду та епідемій.
І відсвіт завоювання Кавказу росіянами впав на містечко – десь тут у великій печалі жив полонений Шаміль та горці, які його супроводжували. Вони тинялися вузькими вуличками, і їхній безтямний журливий погляд даремно шукав на обрії пасмо гір.
А перша імперіалістична, мов буря, змела з містечка всіх чоловіків і повернула їх напівкаліками – безрукими, безногими, проте злими й безстрашними. Свобода була дорожча їм від власного життя. Саме вони й принесли революцію в це тихе, маленьке містечко.
Згодом, через багато років, прийшли фашисти – і покотилася хвиля пожеж, шибениць, розстрілів і жорстокого спустошення.
Та минув час, закінчилася війна, і містечко знову відродилося. Воно лежало тепер, як і колись, розгонисте й вільно на кількох пагорбах, що крутими урвищами підступали до широкого вигину річки.
На одному з таких пагорбів і височів будинок Миколи Миколайовича – старий, складений із міцних колод, геть почорнілих од часу. Його строгий, простий мезонін з прямокутними вікнами химерно оздоблювали чотири балкончики, що виходили на всі сторони світу.
Чорний будинок з просторою, відкритою вітрам терасою був зовсім не схожий на веселі, барвисто розфарбовані будиночки сусідів. Він вирізнявся на цій вулиці, як сивий ворон у зграї канарок та снігурів.
Будинок Безсольцевих давно стояв у містечку. Може, понад сто років.
Під час лихоліття його не спалили.
Під час революції не конфіскували, тому що його охороняло ім’я лікаря Безсольцева, батька Миколи Миколайовича. Він, як майже кожний лікар із старого російського містечка, був тут шанованою людиною. За фашистів він улаштував у будинку госпіталь для німецьких солдатів, а в підвалі в цей час лежали поранені росіяни, і лікар лікував їх німецькими ліками. За це лікар Безсольцев і був розстріляний.
Цього разу будинок був порятований стрімким наступом Радянської Армії.
Отож будинок стояв собі та й стояв, завжди переповнений людьми, хоча чоловіки Безсольцеви, як і годилося, йшли на різні війни й не завжди поверталися. Багато хто з них лишався лежати десь у невідомих братських могилах, що сумними горбами розкидані скрізь у Центральній Росії, і на Далекому Сході, й у Сибіру, і в багатьох інших місцях нашої землі.
До приїзду Миколи Миколайовича в будинку жила самотня бабуся, одна з Безсольцевих, до якої чимраз рідше наїжджали родичі, – хоч як це прикро, але рід Безсольцевих частково розсипався по Росії, а частково загинув у боротьбі за свободу. Проте будинок і далі жив своїм життям, поки якось ураз розчинилися всі його двері й кілька чоловіків мовчки, поволі й незграбно винесли з нього труну з тілом сухорлявої бабусі й віднесли на місцеве кладовище. Після цього сусіди, позабивали двері та вікна безсольцівського будинку, забили віддушини, щоб узимку будинок не відсирів, прибили навхрест дві дошки на хвіртку та й пішли собі.
Уперше будинок оглух і осліп.
Ось тоді-то й з’явився Микола Миколайович, який не був у містечку понад тридцять років.
Він оце зовсім недавно поховав дружину й сам після цього тяжко захворів.
Микола Миколайович не боявся смерті і ставився до цього природно й просто, але він хотів обов’язково добутися до рідного дому. І це палке бажання допомогло йому подолати хворобу, знову стати на ноги, щоб рушити в дорогу. Микола Миколайович мріяв опинитися серед старих стін, де довгими безсонними ночами над ним зринали б низки давно забутих і довіку пам’ятних облич.
Та чи варто заради того повертатися, щоб на мить усе це побачити й почути, а тоді назавжди втратити?
«А як же інакше?» – подумав він і поїхав у рідні краї.
У страшні години своєї останньої хвороби, в ту самотність, а також у ті дні, коли він буквально гинув від воєнних ран, коли не було сил ворушити язиком, а між ним і людьми виникала тимчасова смуга відчуження, голова в Миколи Миколайовича працювала ясно і цілеспрямовано. Він особливо гостро відчував, як важливо для нього, щоб не урвалася тоненька ниточка, яка зв’язує його з минулим, тобто – з вічністю…
Цілий рік до його приїзду будинок стояв забитий. Його поливали дощі, на даху лежав сніг, і ніхто його не згрібав, тому дах, і так уже давно не фарбований, в багатьох місцях продірявився й проржавів. А східці головного ґанку геть прогнили.
ЛитЛайф
Жанры
Авторы
Книги
Серии
Форум
Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович
Книга «Сватання на Гончарівці»
Оглавление
Читать
Помогите нам сделать Литлайф лучше
Одарка. Та все ж, Улясю, як собі хоч, а я тобі мати, так я тобі скажу: скоріш в мене на долоні волосся виросте, чим я віддам тебе за Олексія. Та вже тут нічого патякати: я вже старому Кандзюбі сказала, щоб сьогодня і старостів присилали.
Уляна. Ох, мені лихо! сьогодня…
Одарка. Сьогодня, сьогодня. Чого тут відкладати? Постій же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собі любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна…
Уляна. Об чім з таким дурнем і говорити? Я не вмію…
Одарка. Потурай! Дівка з парубком аби б зійшлись, а то найдуть, об чім говорити, а часом і мовчки ще й лучче подружать; я се добре знаю. Посидь же за воротами, а я піду лагодити обідати. (Уходит.)
Уляна (одна). Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневі достанеться орудовати надо мишо? Так такий-то йолоп наругається над моєю русою косою? Що мені у його багатстві? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю і борщу, і усякої страви, та як воно буде розведено моїми слізоньками, чи піде ж у душу? Буде і одежа хороша, і постіль біла, та коли стіна німа, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку узяти? З Олексієм пішла б на край світу, старцьовому сухареві буду рада, з калюжі водиці нап’юся, аби б він, мій милий, мій голубонько сизий, мін Олексієчко, мені подав! Коли ж горе і біда постигне, то аби б він був біля мого серденька, він не дасть мені сплакнути; а як приголубить мене, то і усю бідоньку забуду. (Развертывает купленный платок и, рассматривая его, пост.)
– Я дуже люблю тебе… – прошепотіла, а сльози градом бігли по обличчю. – Я вже одружений! Відчепися від мене!
Аня завжди була спокійною та тихою дівчинкою, а ще вона просто обожнювала дітей, тому зрозуміла – хоче бути вчителем. Ніколи вона не бігала за хлопцями, та й їм не давала приводу залицятися до неї. Тільки Влад прийшов з армії, все змінилося. Вона закохалася у цього красеня з чорним волоссям та блакитними очима, а скільки ж він мав шанувальниць – не перелічити, бо все село та ще й з сусідніх за ним бігали.
Владу про Аню нагадала його мама, адже мріяла про справжнє щастя сина, а Аню вважала хорошою пасією для нього і була готова прийняти цю дівчину за дочку.
– Владе, сину, для чого тобі вони всі? Коли Аня за тобою так бігає.
– Аня? Яка Аня? – взагалі не знав про кого річ.
– Зойки Лаврихи донька! Вона мені випадково проговорилася, що її донька з розуму сходить так закохалася в тебе.
– А-а… – тільки тоді згадав цю скромну дівчину.
Влад з благородною метою проводив Аню з клубу до дому, бо вона була дуже маленькою та тендітною, але він це зробив три рази. На четвертий, дівчина сама підійшла до нього та попросила провести, адже вже пізно і страшно. Владу це не сподобалося, бо саме мав на меті тісно спілкуватися із найкрасивішою дівчиною району – Тамарою. Та все ж, він погодився.
– Ну тако, Томо, я зараз її проведу і миттю повернуся!
Тоді вони забігли, а не зайшли до дому Ані. Дівчина ще хотіла постояти поговорити біля воріт, але Владу було не до неї, він повернувся до клубу.
Хлопець після того і не згадував про існування тієї дівчини, а тут про неї мама почала розмову.
– Мамо, передайте їй, аби вона нічого зайвого не фантазувала, бо я обрав ту на кому женитися хочу. Її Тамарою звуть.
Коли Аня дізналася цю новину, а ще й додало жару і те, що про Тамару ходила не дуже хороша слава – вона знепритомніла. Ось і побрався Влад з Тамарою, а зовсім скоро весілля відгуляли, та Аня не сиділа просто так, вона постійно хотіла поговорити зі своїм коханим, а той уникав її. Дівчина прийняла рішення: піти на весілля та виділитися посеред інших гостей.
На вулиці почало темніти, тому було важко розібрати де хто і що робить на подвір’ї посеред якого стояли музики і всі метушливо рухалися, танцювали, сміялися.
– Діти! – гукнула до малечі. – А покличте-но молодого. Скажіть, запорожці прийшли.
Хлопці помчалися до шалаша, аби повідомити Владу про прихід запорожців. Коли наречений вийшов на дорогу, то розсердився, адже зовсім не хотів бачити Аню.
– Що тобі від мене треба? – грізно запитав.
– Я дуже люблю тебе… – прошепотіла, а сльози градом бігли по обличчю.
– Я вже одружений! Відчепися від мене!
Болісно пережила Аня таку ситуацію, та минуло трохи часу, рани загоїлися і дівчина ожила. Знову гучно та дзвінко сміялася, гуляла з подругами, навіть мала відносини з молоденьким вчителем, який безмежно закохався та пропонував одружитися з ним.
Ось у Влада було все не так прекрасно, як він собі це уявляв. З самого початку все складалося якось не так. Часто сварилися, але відразу мирилися, бо Влад щиро кохав свою дружину, хоч вона часто дозволяла собі у нетверезому стані гуляти селом у гучній компанії. Навіть зникала кудись на цілі місяці, а після того, як народили двох синочків – взагалі не просихала, дітей на свекруху постійно залишала, а сама втікала.
Та взимку Тамара пропала, ніхто її не бачив і не знав куди подалася жінка. Влад три місяці її шукав разом з поліцією, а все було марно. Минуло пів року страждань чоловіка і його матері, адже виховувати дітей було важко без їхньої мами, а ще й Влад почав заглядати до склянки з оковитою.
Селом поширювалася звістка про те, що Тамара у сусідній області одружилася з іншим чоловіком і буде скоро народжувати для нього. Тоді Влад вирішив перевірити і сам поїхав у те місце де бачили його дружину. З’ясувалося, що це правда і Тамара дійсно при надії, до своєї сім’ї повертатися навіть і не думає, дітей забирати теж не хоче.
Аня дізнавшись про таке не хотіла залишатися осторонь, тому швиденько зібралася і вилетіла з дому, навіть не хотіла слухати матір, яка у слід їй кричала:
– Ти куди? – з болем у серці запитала мама – Навіть не пробуй! – кричала навздогін.
Дівчині було байдуже на слова мами, бо вона на окрилена мчалася до людини, яку досі кохає, вона постійно марила Анатолієм. Зайшовши до його будинку, вона гірко заплакала, адже все було дуже брудним, не доглянутим, а діти повзали по підлозі у дуже недбалому одязі, ще й замурзані.
– Ви ж мої милі – обняла дівчина двох хлопчиків.
З того дня Аня так і живе з Владом та його дітьми, хоч чоловік і намагався прогнати її, а та не поступалася, бо була переконана, що все стане на свої місці – так і було. Влад звик до того, що в домі завжди все блищить від чистоти, завжди ситий та у акуратному випрасованому одязі ходить. Відчував себе навіть щасливим, почав гарні слова для Ані говорити, разом ходили на свята до церкви та до родичів. На селі всі заздрили цій парі, адже разом вони були дуже красиві та й господарство вміло вели. Дітки теж полюбили свою нову маму, тому не було жодних проблем. Єдине, що тривожило душу дівчини – її наречений з яким вони так і не побралися, вони від тоді навіть не розмовляли.
Літнього дня діти бавилися собі у подвір’ї, Влад працював, а Аня на літній кухні ліпила вареники – все було так гармонічно та тепло що ніхто не очікував приходу біди. Переступила поріг дому Тамара, та ще й волокла із собою маленьку дівчинку.
– Ой, мої синочки, мої пташенята! – почати заводити мати-зозуля.
Хлопці зраділи і полетіли до неї обійматися, навіть приязно з сестричкою своєю знайомилися, а ще отримали від мами своєї по одній барбарисці – щасливі.
Влад почув голос Тамари і онімів. Підбіг до неї, почав брати валізу до себе і дівчинку маленьку, яка взагалі на нього не схожа, бо була світлою і з темними очима, почав голубити. Здавалося – світиться від щастя.
Аня зрозуміла, що тут їй не раді, то від горя пішла у сторону воріт без жодного слова з уст. Вона так сподівалася, що Влад прожене свою горе жінку, наздожене та благатиме залишитися з ним та його дітьми. Як результат почула лиш таке:
– Слухай, Аню! – гукнув.
Очі дівчинки запалали надією…
– Знаєш, ти вже вибачай. Так буде краще для хлопців, бо їм рідна мама потрібна.
Її очі заповнилися гіркими сльозами, а душа розривалася на малесенькі шматочки, наще порізані гострим склом. Їй стало так сором за свій вчинок, за те, що не послухала свою маму тоді, коли вона просила в неї залишися. Аня вирішила переїхати з села до столиці, адже всі односельчани сміялися з неї, говорили погані слова та дали погану славу.
Працювала спочатку дівчина репетитором, потім подалася до агенції перекладу. Одного разу під час візиту інвесторів познайомилася з молодим американцем, який відразу закохався в неї, тому довго не чекав і запропонував переїхати до нього, у будинок біля океану. Аня довго не думала, адже прагнула такого життя. Нарешті дівчина зрозуміла як це бути коханою, як це відчувати тепло від чоловіка. Народила вона двох чудових діток, яким зараз по 3 і 5 років. Своє минуле згадувати взагалі не хоче, бо розуміє усю дикість вчинку свого, Тамариного та Владового – вважає, що всі вони винні у цій ситуації.
Та розуміє вона і те, що мусіла перейти через усі ті життєві страждання, адже зараз максимально щаслива і ніхто не в силі стати на заваді!
А ви змогли б так гордо пережити дану ситуацію, як Аня?
Урок 86. Моє. Твоє. Наше.
Речі, які належать мені : сорочка, зубна щітка, спідниця, черевики, білизна, рюкзак, гребінець, підручники.
Речі, які належать усім: парта, комп’ютер, дошка, підручники.
Речі, якими я можу поділитися: підручники.
Речі, якими не можу поділитися: сорочка, зубна щітка, спідниця, черевики, білизна, рюкзак, гребінець.
Мишкові купили велосипед. Хлопці оточили Мишка. Обмацували колеса, педалі, руль, фару. Велосипед усім подобався. Усі заздрили Мишкові.
Федько, не вірячи своїм вухам, схопив велосипед, сів на нього й помчав шкільним стадіоном. Катався аж до дзвінка на урок.
Залишилися кататися й після уроків. Велосипед переходив з рук у руки. До четвертої години каталися всі.
Мишко привів велосипед о пів на п’яту, мов коня на вуздечці.
— Хлопці каталися. И дівчатка.
Мати полегшено зітхнула й сказала, немовби сама до себе:
Хто катався на велосипеді Мишка?
На велосипеді Мишка каталися Федько, Іван, Степан, Сергій, Оля, та інші однокласники.
Чому зраділа мати?
Мати зраділа, що не Мишко катався на велосипеді, бо Мишко, напевно, ще не вмів кататися.
Хотів би ти мати такого друга, як Мишко? Чому?
Я хотів би мати такого друга, як Мишко. Думаю, коли він навчиться кататися, ніщо не помішає йому бути щедрим.
А зміг би бути сам таким товаришем, як Мишко?
Я теж ділюся з друзями іграшками. Щоб мати друга, треба бути щедрим.
Урок 87. Милосердя і доброта до інших.
Вимовляй правильно.
Бабуся, бабусенько, бабусечка, матуся, матусенька, матінко, тато, татусь. Люба, мила, рідна, дорога, шановна, рідненька. Дозвольте допомогти, будь ласка, мені приємно це зробити для вас.
Марійка приходить додому, бачить: підлога в кімнатах чиста, аж блищить.
— Ми миємо підлогу після уроків. Бо приходить комісія й ставить нам оцінку за чистоту. Навіщо ж витирати на перервах?
Щойно закінчили вони розмовляти, як хтось постукав.
Мама низько вклонилася бабусі Христині, взяла її під руку й повела до світлиці. Марійка вжахнулась: надворі дощ, взуття бабусине в болоті, де вона пройшла, там зосталися сліди.
Довго сиділа біля столу бабуся Христина. Мама частувала її чаєм.
Як тільки бабуся пішла, Марійка каже:
— А ми б до класу з такими брудними черевиками не впустили. Підлога ж мусить бути чиста.
Чому важливо підтримувати чистоту в класі?
Важливо підтримувати чистоту в класі тому, що чистота – запорука здоров’я. Учні класу повинні носити змінне взуття, витирати пил, підливати квіти, сміття кидати у смітник, не бігати у класі.
Як це робили учні в Марійчиному класі?
Учні в Марійчиному класі мили підлогу після уроків, щоб комісія, котра приходила вранці, ставила гарну оцінку за чистоту, а на перервах не слідкували за чистотою.
Як Марійчина матуся виявила пошану до старенької бабусі?
Марійчина мама запросила бабусю до столу, нічого говорила про взуття.
Про що понад усе вболівала Марійка?
Марійка понад усе вболівала за чисту підлогу, дівчинка переживала, що прийдеться знову витирати її.
Як ти розумієш останні слова мами?
Старших треба поважати. Підлога – це ніщо в порівнянні з сивою старістю.
Звернися ласкаво до своєї матусі, скажи їй щось приємне.
Люба матуся, ти не втомилась? Дорогенька матусенька, чим я можу тобі допомогти?